Не втрачай надії

У жорстокім світі, де напасті
Сіють в серці сумніви і біль,
Дуже легко у зневіру впасти,
Але важко вибратись звідтіль.

І марною буде в храм дорога,
Якщо навіть ти туди підеш.
Бо як у душі немає Бога,
То його і в церкві не знайдеш.

* * *

Ви, що погрузли у гріхах,
Бридкі служителі мамони.
На людській крові і кістках
Будуєте для себе трони.

Чужа біда вам не болить,
І совість Бог зна де кочує.
Байдужий світ, бездушна мить,
Кричи, гукай… Ніхто не чує.

* * *

Безсонна ніч заклякла у вікні,
Мільярди зір гойдає синє небо,
Не прожену думки журливі, ні,
А навпаки - покличу їх до себе.

Недбало рими кину на папір,
Переплету в словеснім візерунку.
Втікаючи від болю та зневір...
Отак в собі шукаю порятунку.

* * *

Скляніє синь від холоду, либонь,
Вмирає жовте листя край дороги,
І гріє горобиновий вогонь
Туманам бородатим босі ноги.

Колючий вітер лисеням рудим
В сухій траві, збиває роси стиглі.
Піду в степи і назбираю рим,
Дощі їх змити поки що не встигли.

* * *

- Боже, лютують хвилі,
Берег ніде не мріє.
- Знаєш, мій друже милий,
Ти не втрачай надії.

- Боже, я взяв з собою
Птахів, тварин і звірів.
- Ще не забудься, Ною,
Взяти любов і віру.

* * *

У нього нема вже сили,
Давно оминає ласка.
Всю мордочку струпи вкрили
Котові, що зветься Васька.

Лежить у кутку кімнати,
(Не хочеться йти нікуди).
Як добре йому не знати,
Що завтра його не буде.

* * *

Згоріли до останку теплі дні,
Осипалися цвітом деревію.
Безлисті клени у моїм вікні
Вже ні за чим сьогодні  не жаліють.

До дна прозора у ставку вода
В собі відбила береги високі.
Холодної зими важка хода
Відлунює тривогу і неспокій.

* * *

Пропахла осінь полином гірким,
Безлистий хміль заплівся в огорожу.
Здається, я втомився за роки,
Бо з долею змагатися не можу.

В люстерко часом гляну крадькома,
(Напевне, з кожним отаке буває).
До скронь моїх торкнулася зима,
І сива старість в очі заглядає.

Григорій ВАСИЛІВ.