Герб УкраїниЧас збирати каміння?

Цими днями наша Україна відзначає свій чвертьстолітній ювілей. Здавалося б – визначна подія, яка обов’язково має бути відображена в публіцистиці і творах мистецтва, стати головною темою обговорення усіляких «круглих столів» та наукових конференцій, зрештою – широко представлена на сторінках ЗМІ, зокрема й нашої районки… Однак поки що започаткована нами рубрика, здебільшого, заповнювалася матеріалами, які до самого факту проголошення Державної незалежності мають хіба що дотичне, непряме відношення, а про ті здобутки та досягнення, що їх надбала наша держава за останні двадцять п’ять років – інформації вкрай обмаль, не допомагає в цьому навіть всеосяжний і всеохоплюючий Інтернет. Чому так? Мимоволі замислюємося: а чи є вони взагалі ці досягнення, і якщо є, то в чому ж саме вони виражаються?

Ще в перші ювілейні дати можна було знайти коментарі вітчизняних науковців, зокрема історика Станіслава Кульчицького, чи економіста Сергія Пирожкова, котрі висловлювали упевненість в тому, що труднощі, які переживала наша держава – явище тимчасове, і ось уже геть скоро Україна їх подолає, доєднавшись до переліку найуспішніших держав планети. Те ж, що поки що стан справ у країні складається не зовсім таким чином, як про це мріялося, пояснювали приблизно так: «Ну що ж ви хочете – держава наша ще зовсім молода, де ж ви бачили, щоб дитина у 5-ти – 10-ти річному віці була успішною і самодостатньою? Почекайте ще деякий час – і тоді побачите…»

Що ми мали побачити – тепер можемо лише здогадуватися, адже той же Кульчицький в своїх історичних спостереженнях теми Незалежності вже майже не торкається, головним чином акцентуючись на більш зрозумілих і однозначних темах Голодомору чи політичних репресій. Тож доведеться тепер здійснювати спробу власного аналізу – якщо й не професійного, то, принаймні, такого, що відображає точку зору так званого пересічного українця.
Ніби зараз зринає в пам’яті той доленосний 1991 рік. Ще з початку року точаться розмови про необхідність підписання нового союзного договору, відцентрові сили, що з різною інтенсивністю почали проявлятися в колишніх союзних республіках, фактично, засвідчили, що зміни в країні неминучі, відчувалося, що вони обов’язково настануть. Але які зміни, що саме буде з країною, яка на той момент нагадувала велетенський корабель без керма і вітрил -  можна було лише здогадуватися. Хоча на рівні підсвідомості більшість із нас сподівалися таки, що зміни ці будуть на краще. Знову ж таки з початку року в президентській резиденції Ново-Огарьово, що під Москвою, тодішнім керівником Радянської держави Михайлом Горбачовим було започатковано серію зустрічей і консультацій з представниками союзних республік, на яких обговорювалися умови і принципи нового союзного договору, передбачалося, що шляхом перетворення Союзу на конфедерацію вдасться до певної міри зміцнити центральну владу, водночас передавши значну частину повноважень і на місця, аби таким чином задовольнити амбіції регіональних еліт. Не можна сказати, що підготовка узгодженого документа проходила безпроблемно, адже одразу кілька союзних республік відмовилися брати участь в Новоогарьовському процесі, зокрема до підготовки проекту нового союзного договору, навіть на рівні консультацій, не долучилися республіки Прибалтики, Грузія, Вірменія та Молдова.
Проте, документ готувався, передбачалося, що він залишатиметься відкритим для підписання іншими республіками, які поки що від такої перспективи відмовлялися, але, за задумом Кремля, невдовзі самі б відчули необхідність збереження і навіть посилення економічних зв’язків, тож невдовзі також доєдналися б до конфедерації.
Як воно було б насправді – сьогодні можна робити різні припущення, однак об’єктивної оцінки можливостям цього так і не завершеного процесу вже не дасть ніхто. Як не парадоксально, остаточний цвях в домовину помираючої держави вбили ті, хто начебто хотів збереження Радянського Союзу – члени самопроголошеного Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС, російською - ГКЧП). Його члени (а до складу ДКНС увійшло ряд перших осіб держави, зокрема й керівники силових структур) не сприймали жодних намірів щодо розширення суверенітету республік і вирішили силоміць повернути країну до наймонолітнішого і найреакційнішого – так званого «сталінського» формату. Однак «гекачепісти» явно прорахувалися з оцінкою суспільних настроїв, вважаючи, що громадянський супротив буде незначним і його легко можна буде знівелювати. Насправді ж проти путчу повстала майже вся країна: потужні протести проти самопроголошених «керівників держави» розгорнулися не лише в Москві, але й у більшості великих міст, тож уже за добу стало зрозумілим, що потуги путчистів «закрутити гайки» приречені на провал.
Хотілося б, до речі, кількома словами охарактеризувати учасників невдалого путчу: тоді в суспільній свідомості вони сприймалися, здебільшого, різко негативно, як дрімучі реакціонери, що мали стати на заваді прогресивним змінам в країні. Сьогодні ж, з висоти прожитих літ, маємо віддати їм належне, адже попри відверто консервативну позицію, ніхто з них не зважився на застосування зброї проти власного народу, бодай і не згодного з діями своїх самопроголошених керманичів. Можливо, й тому, що частина членів так званого ДКНС свого часу самі пережили жорстоку кровопролитну війну, а отже знали не з чуток справжню ціну людської крові і згорьованих материнських сліз. Просто важко собі уявити, чим би закінчилися ті події, аби тоді серед гекачепістів опинилися такі персони, як нинішній лідер Російської Федерації чи нинішній віце-спікер Державної Думи, одіозний «син юриста»
Та як би там не було, але саме ДКНС, точніше – невдала спроба його реалізації – й стали передумовою виникнення на теренах колишнього Радянського Союзу цілої низки незалежних держав, невипадково ж уже на п’ятий день після проголошення ДКНС, Верховною Радою тоді ще Української РСР на терміновій позачерговій сесії було ухвалено «Акт проголошення незалежності України: Його положення були сформу-льовані наступним чином:
«Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року
- продовжуючи тисячо-літню традицію державо-творення в Україні;
- виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної республіки урочисто проголошує Незалежність України та створення самостійної Української держави України, територія України є неподільною і недоторканною.
Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.
Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення
Верховна Рада України
24 серпня 1991 року
Одразу по тому було прийнято й Постанову Верховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України», в якій, зокрема, значилося наступне:
Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної республіки постановляє:
Проголосити 24 серпня 1991 року Україну незалежною демократичною державою. З моменту проголошення незалежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони, постанови Уряду та інші акти законодавства республіки. 1 грудня 1991 року провести республіканський референдум на підтвердження акта проголошення незалежності.
Голова Верховної Ради Української РСР Л. Кравчук
М. Київ, 24 серпня 1991 року
№1427 – ХІІ
А далі, як відомо, в грудні відбувся той самий доленосний референдум, у якому на підтримку прийнятих актів висловилися 90,32% респондентів, у тому числі незалежність України схвалили і на Донбасі (83,9% - в Донецькій області та 83,86% - в Луганській) і навіть в Криму – 54,19%. Тож сьогодні просто дивно слухати сентенції, що, мовляв, незалежність комусь була нав’язана ледь не силоміць.
Отож, з тих пір минуло вже 25 років – чверть століття, термін зовсім не маленький. Як же прожили ми ці чверть століття, якими досягненнями можемо похвалитися перед світом, перед майбутніми поколіннями наших нащадків?
Ось тут, певне, переходжу до найскладнішого етапу в спробі об’єктивного і неупередженого аналізу. З одного боку, усвідомлюючи власну відповідальність працівника мас-медіа за ті відчуття і настрої, які формуються в суспільстві, начебто повинен був додати до цього матеріалу побільше оптимізму чи бодай якусь дещицю позитиву. А з іншого… Наш читач уже доволі вправно навчився відрізняти нещирі просторікування від думок, які об’єктивно оцінюють ті чи інші явища і події.
Гаразд, давайте спробуємо проаналізувати разом. Отож, одним з найбільших і найвагоміших досягнень за період існування Української незалежної держави стало прийняття нею однією з найкращих у світі Конституцій. Ці рядки пишу без жодної іронії, адже Конституція у нас справді дуже гарна. Але давайте разом відстежимо ще раз деякі основні її положення і спробуємо дати відповідь (бодай самі собі) – для кого вона написана і хто її має виконувати?
Тож, розділ І – «Загальні засади»
Стаття 1. Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
Стаття 2. Суверенітет України поширюється на всю її територію. Україна є унітарною державою. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
Стаття 3. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.
Що ж, гадаю, цього поки що досить. Досить для того, щоб уважно вчитавшись і осмисливши прочитане, просто збагнути, що Конституція у нас існує сама по собі, а людина – разом з її проблемами, надіями і сподіваннями – сама по собі. Взяти хоча б положення першої статті – якщо означення «суверенна»і «незалежна» ще досить дискутивні, та й з «демократичною», власне, бодай з формальної точки зору, якось ще можна погодитися, то вже характеристики «соціальна» і «правова» виглядають просто глузливими. Це ж у чому, даруйте, полягає «соціальність» нашої держави? Чи не в тому, що маємо найбільший у світі розрив між рівнем доходів найбагатших і найбідніших громадян? Чи в тому, що в країні, практично, знищено середній клас – той соціальний прошарок, що став основним локомотивом економічних реформ наших колишніх партнерів по со-ціалістичному табору – поляків, чехів, словаків?.. Та навіть румуни, на яких ми ще зо два десятиліття тому гордо дивилися «згори вниз», дещо поблажливо та зі співчуттям, сьогодні вже на нас дивляться як на неповноправних, недорікуватих невдах. Зізнаюся, було дещо соромно під час спілкування зі знайомим громадянином цієї країни, коли той сказав, що об’їз-дивши уже не одну країну в світі, таких злиденних сіл і «убитих» доріг, як у нас, не бачив ніде. Але що там від мого сорому – якби так само соромно ставало тим, від кого ця проблема залежить – можливо, й справді щось могло б змінитися, а так…
«Правова» прийнятно до нашої держави теж звучить доволі трагікомічно: одразу в уяві виникають обличчя «святих» «лицарів правосуддя» на кшталт численних чаусів, зваричів, ківалових… А як апофеоз вітчизняної Феміди – розкішний палац «патриція» Пшонки, - певне іншого такого еталону розкоші та несмаку в світі навряд чи можна знайти. І ще більше цей приклад вражав демонстративно приголомшливою різницею між офіційно декларованими доходами та фактичними статками. А Пшонка, між іншим, перебував на самій вершині прокурорської піраміди. Така собі «вишенька на торті». Неважко собі уявити, з чого ж тоді увесь цей «торт» складався. І чи змінився так кардинально, як ми усі цього очікували, стан справ у вітчизняному правосудді після Революції гідності? Мабуть, для того, аби в це повірити, мали б відбутися якісь конкретні події, з’явитися вагові підстави. Водночас, ми й досі бачимо, що усі наші представники крупного бізнесу воліють вирішувати свої правові конфлікти десь у судах Лондона чи Стокгольма, в крайньому випадку - в Швейцарії чи Австрії. Мабуть, вони щось таки знають про наше правосуддя, як гадаєте?
Друга стаття Конституції гласить: «Територія України в межах існуючого кордону є цілісною й недоторканною». Як з цією нормою Основного Закону узгоджується нині чинний стан речей - очевидно, говорити недоречно. Разом з тим, пояснювати тільки зовнішньою агресією Росії окупацію Криму і східної частини Донбасу – це також лише частина правди. Будемо відвертими: значна кількість населення цих територій з радістю самі погодилися стати окупованими. Що ж, я їм не суддя – нехай за свій вчинок ті, хто свого часу, як вже згадувалося вище, також разом з нами на референдумі 1991 року підтримали Незалежність України, відповідають перед Богом, перед історією, перед майбутніми поколіннями. Однак не маю сумніву в тому, що якби Україна справді була «со-ціальною і правовою», як це записано в її Конституції, або якби простежувалася хоча б тенденція до того, що вона прагне стати такою – відсоток зрадників-колаборантів був би значно нижчим, і ніякі «зелені чоловічки» не змогли б здійснити жодної спецоперації. Там, де людина відчуває себе господарем своєї землі, де вона усвідомлює свою потрібність власній державі, - вона сама будь-якої тривожної миті готова стати на її захист. І не потрібні були б для цього ніякі примусові мобілізації. Хтось може собі уявити, щоб по-дібне до того, що відбулося в Україні, сталося десь у Фінляндії, Норвегії чи Швеції? Та чи навіть в тій же Польщі чи Чехії? Монолітне суспільство «розхитати» значно складніше, практично, неможливо. А монолітність будь-якого сус-пільства, окрім моральних, ідеологічних, культурних чинників, формує також відчуття партнерства кожного з кожним громадян у власній державі, їх особистої відповідальності за власну справу, за те, щоб кожен на своєму місці був потрібним і корисним громаді, суспільству, а значить – і державі загалом. Водночас - чи може людина відчувати свою корисність на тій же державній службі, приміром, якщо вона отримує за свою роботу в десятки, а то й сотні разів меншу платню, ніж на деяких інших, встановлених начебто тією ж державою посадах? Та й загалом – Україна стала однією з небага-тьох у світі держав-феноменів, де за межею бідності перебувають не лише безробітні, а й ті, хто має по-стійну роботу з регулярною платнею, де цінність ба-гатьох фахових професіоналів, їх стимул до підвищення своєї кваліфікації, до самовдосконалення зведено до мінімуму. Здається – досить сумнівний здобуток до 25-річчя Незалежності.
Втім, декого такий стан речей цілком влаштовує. Знаю, що знайдуться опоненти, які говоритимуть, що байки «про соціальну справедливість» слід залишити в радянському минулому, сьогодні, мовляв, якість і рівень життя кожного громадянина має визначатися виключно ринковими важелями, виходячи з попиту і пропозиції на конкретні професії, кваліфікацію чи рід занять врешт-решт… Дискутувати на цю тему, мабуть, безперспективно, але, водночас, найоб’єктивнішим аргументом всупереч цій тезі є демографічна ситуація в країні – пам’ятаєте, ще на початку державної незалежності був со-ціальний відеоролик, який транслювався на кількох телеканалах: «Нас 52 мільйони!..»? Скільки нас там уже залишилось на сьогодні? Кажуть, що ще 42 мільйони є, хоча, за деякими даними, ми вже не виходимо й на цю цифру. Правда, вражаючі темпи? А тепер, виходить, що втрачаємо не лише населення, але й території… То що, житимемо за законами «дикого ринку» й надалі? Будуватимемо Україну без українців? Здається, нічим добрим цей експеримент не закінчиться.
Отож подібними, не
надто веселими роздумами для багатьох з нас позначене нинішнє ювілейне свято. Хотілося б вірити, що цей ювілей в історії нашої держави не буде останнім. Але для цього слід, аби реальні кроки по реформуванню країни були більш послідовними, більш рішучими, а головне – особливого часу «на розхитування» ми вже не маємо. Ми й так уже «прохитали» усе, що тільки було можливо. І навряд чи саме поняття «незалежність» для кожного з нас сьогодні несе такий саме сакральний зміст, як чверть століття тому. Сьогодні ми вже починаємо розуміти, що головним здобутком незалежності має стати право народу на вільний усвідомлений вибір власного щляху, власного способу життя. А вже як він – цей спосіб життя буде формуватись: чи то в союзі конкурентних держав (тільки Боже збав уже від «братських союзів», адже «братська любов» обертається, як бачимо, великою кров’ю), чи шляхом вибору власної, абсолютно самостійної долі (як це нещодавно визначили для себе мешканці Великої Британії) – певне, питання другорядне. Головне, щоб ми самі для себе створили державу, в якій кожен громадянин відчував би себе самодостатнім, потрібним і важливим, щоб носити в кишені український паспорт стало почесно, престижно і привабливо для кожного з нас, та ще й щоб при цьому відчуття бодай легкої заздрості відчували усі наші найближчі сусіди. От тоді й святковий настрій у ці серпневі дні матиме для кожного з нас зовсім інший якісний акцент. Але для цього належить пройти ще непростий і дуже відповідальний шлях. Чи зуміємо? Побачимо вже невдовзі, адже цього разу «довго запрягати» нам уже ніхто не дозволить.
І, тим не менш, за традицією, бажаю усім, з нагоди ювілейної дати, міцного здоров’я, великого родинного щастя, довгоочікуваного миру, злагоди і добробуту. І нехай мрія про гідне майбутнє нашої держави знайде, нарешті, своє реальне втілення в житті, а ми для цього докладемо своїх зусиль, мудрості, досвіду та натхнення.

Володимир Кіфенко.